Віра Оберемок
Інвалід з дитинства ІІ групи.
Після важкої травми 8 років у повній нерухомості була прикута до ліжка. Закінчила факультет журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка. Працювала кореспондентом Херсонської обласної газети. Її казки увійшли до шкільних читанок, звучать по радіо, у телепередачі "Вечірня казка", друкуються у виданнях української діаспори в США, Канаді, Австралії.
Моє поле
Іду, а на моїх плечах гойдається вранішнє сонце. Ласкаве й добре, як цей навколишній світ. Як це поле.. Як наша хата, в якій я народилася. Знімаю босоніжки, земля, як мамині руки, м'яка і лагідна. 3-під ніг випурхує жайворонок, поривається в небо, щебече. Спиняюсь... Дзвенять скрипки коників, їм підспівують контрабасом джмелі:
"Диво-дивне, диво-дивне". На траві роса — важка. Вона все бариться скапувати. І мені шкода ступати і струшувати її.
Раптом біля криниці помічаю косу. І дядька Володимира в білій сорочці.
Він щойно напився води, витирає рукавом вуса і, побачивши мене, говорить:
— Добра водичка, чиста, як сльоза. Й солодка. Напийся. — Я мовчки хитаю головою:
— Не хочеться ще.
Дядько бере косу, пробує нігтем лезо, проводить брусом. Мантачить. Усе робить неквапом. А мені хочеться, щоб іще повільніше, бо раптом невимовно жаль стає оцю траву, що вже скоро стане сіном...
— Хоч би погода не зіпсувалася, щоб хоч звезти сухе, — простуючи з косою, мовить дядько. Блищить на сонці в дядькових руках коса, погойдується. Гостра й добре клепана.
Дядько — то попереду, то — верби його заховають, а я лягаю край стежки горілиць у траву.
Лежу тихо-тихо, а сіро-голубі ластівки (диво) літають наді мною, ніби уві сні. Вони тоненькі, сірі, як пасма диму, і блакитно просвічуються, коли пливуть між мною і небом...
І в моїй уяві спливає щось дороге, далеке, і спогади повільно окутують мене...
...Річка широко повзе вниз, мріючи про Дніпро, а там — і про Чорне море. Пахнуть скошеними травами береги. Чутно, як уві сні скрикує якась вціліла травинка і никне.
— Не треба косити траву, мамо, їй болить.
— А чим же ми корову нагодуємо, доню?
Червоні мечі сонячних променів востаннє схрещуються над вербою, під якою я лежу, і летять додолу. Левада пахне свіжою отавою і літнім вечором.
— Мамо, розкажіть мені казку.
— Яку ж тобі?
— Про зачаровану принцесу.
— Та я ж розповідала вже..
— Ще хочу.
Навшпиньки до нас підходить тиша і теж сідає слухати. Солодко сплять заколихані нею сині дзвіночки. Я заплющую очі. І до мене приходить казкова красуня. У неї мамин голос.
— Скоро прийде принц, — говорить вона, розгойдуючись на своїх довгих оксамитових косах. — Він розбудить мене від сну, і я стану ще кращою, і навколо все оживе. Розів'ються береги й левади, зацвітуть сади, розквітнуть луки...
Мамині руки гладять мою голову, і вже нема ані високого неба, ні зелених дібров, ні сонних дзвіночків, а тільки теплі мамині руки і голос...
Бризкає роса. А коса у дядькових руках — джиг, джиг, джиг — то твердо і глухо, то легко і звучно — дзінь, дзінь, дзінь. Дядька вже й не видно здалеку крізь вільшину, але дуже добре чути музику його коси. І вона знову несе мене на хвилях спогадів...
...Небо тихо сипле зорями. Сипле, а вони падають кудись у безодню і гаснуть.
— Мамо, а чого зірки мерехтять?
— Це вони так кличуть, — сумно відповідає мені мамин голос. Висока, струнка, з густим волоссям, вона схожа на казку і не схожа на мою матір.
— Мамо, розпустіть коси, — прошу я.
— Навіщо?
— Щоб було красиво.
Мати не відповідає і не розв'язує кіс. Тоді я сама виймаю гребінь, і коси, довгі, товсті, падають аж до землі. Я тихенько сміюся. А мама складають траву в мішок, і ми простуємо до нашої хати. Я йду за нею і намагаюсь ступати слід у слід.
— Не йдіть так швидко, бо я не встигаю ступати на ваші сліди.
— Не можна ступати на чужі сліди.
— Чому?
— Бо ноги болітимуть.
— А я от ступаю на ваші і не болять.
— Бо то мої.
Скільки ж це років минуло відтоді? Скільки води спливло в Гірському Тікичу, в нашій маленькій річечці, що ділить навпіл село?
Лину до тебе, мій куточку зелений, окрасо мого дитинства, де б я не була. Бо хочу, аби завжди, навічно зостався ти у пам'яті моїй живим, зеленим, квітучим...
А дядькова коса — джиг, джиг, джиг, дзінь, дзінь, дзінь, (сінокіс, сінокіс, сінокіс). Хилиться трава до землі, лягає в рівні покоси. Стоїть літо над покосами у білій сорочці, небом розшитій.
— У добру путь! — дядькові гукає.
А до мене: — Чудна! — сміється, — не жалій! Твоє поле, стільки разів уже стоптане і скошене, весною знову новим корінням проросте. Природі ж незнайома старість.
— Не жалій, — вторить йому зозуля.
— У твого дядька добра рука, — озивається довгими покосами поле, — через місяць — другий я отавою зацвіту.
У мої груди вдаряється щось дивовижно ніжне й святе. І я вже не жалкую.
Тільки ще й ще хочу спинитись, припасти до поля серцем і сказати: "Рідне моє! Я хочу бути такою гарною, щедрою, доброю, як ти. Я хочу приносити людям таку радість і користь, як і ти. Щоб і собі, коли роки підкосять, новим корінням прорости, хлібами заколоситися, новими квітами зацвісти".
Літо
Розгонисто налетіло гаряче літо. Розімлілий вітерець підперезався барвистим поясом і ходить по садках, струшує на землю перестиглі шовковиці..
— От і діждалися ще одного літечка, — кажуть мама, зіпершись на сапу. Полемо з мамою город. За нашими спинами, зігріті літом, наливаються зерном ячмінь, пшениця, жито. Там поле. Воно близько. Жовте-жовте.
Дозріває.
Город наш заклечався буйним цвітом. Підкручує пишні вуса часник. Стеблинки щавлю кумедно зіп'ялися на зелені ніжки, ніби зібралися кудись тікати. А сп'янілі від сонця молоді соняшники цілуються з в'юнкою квасолею.
— Скільки разів бачу все це на своєму віку, а от звикнути не можу, — ніби виправдовуються мама і всміхаються комусь ще й ще. — Ти тільки послухай, доню, як солодко пахне земля! І кожна травинка на ній...
Мама нагинаються, пестять руками молоді голівки капусти. До їх ніг лащиться лапате гарбузове огудиння.
— Земля добра і щедра, доню...
Я мовчу. Я не кажу мамі, що вже чула це від них. Минулого літа й позаминулого. Але промовляють мама ті слова так зворушливо, як найбільше одкровення. І я вірю:
Вони ж заново відкривають для себе літо. А що вже про мене казати? Я менше на світі прожила. Літо для мене — солодка чарівна казка...
