Олександр Покидько

Сонячний промінчик

Оповідання

Граючись листям абрикоси, яка вже багато років росте біля мого вікна, сонячний промінчик проникає крізь шибку в кімнату й лоскоче  моє обличчя. Від його теплого дотику я прокидаюся, але покидати  м'які обійми сну ще не хочеться. Пустощі сонячного промінчика і веселе потріскування дров, що долинає із сусідньої кімнати, — це мама розпалила багаття в печі, — переносять мене, ніби казкова машина часу, у давно минулі роки. Я поринаю у  приємне напівсонне забуття й бачу в ньому себе малим хлопчиком, який миттю зіскакує з ліжка, швидко натягує штанці й сорочечку, пошиті дбайливими руками мами, поспіхом п'є молоко із спеченим удома житнім хлібом і чимдуж мчить назбирати груш.

Висока та гілляста груша росте в кінці городу, іти до неї треба стежкою, обсадженою кукурудзою. Мокре листя кукурудзи боляче стьобає по обличчю, але уваги на те я не звертаю: ще б пак — у мене сьогодні дуже важливий і відповідальний день...

  Груш нападало багато, і я швидко наповнюю ними полотняну торбинку, що висить на мотузочці через плече. Можна було б ще й у кишені понапихати цих невеличких,  медово-смачних грушок, та вони геть мокрі від вранішньої роси.

  Бігом повертаюся на подвір"я й гукаю в хату: "Мамо! Я вже поведу Ласуню до череди!" Мама виходить на ґанок, лагідно дивиться на мене і, посміхаючись, каже: "А може, ще  рано? Сусіди, он, своєї корівки ще не випускали."

 Але таке застереження мене не зупиняє, адже нині я не просто пожену нашу корівку до череди, чи буду в когось за підпаска: сьогодні до нашого двору прийшла черга пасти череду і я буду повноправним пастухом.

  Душа моя переповнена гордістю та відповідальністю: бо якщо мені вже доручають таку справу, то це означає, що я вже не малий. Он у сусідів, міркую я, коли їм доводиться пасти череду, то роблять це дядько Михайло або тітка Марія, а не їхній Сергійко, бо він ще не виріс, а від нашого двору я буду пастухом і мама каже, що для них з татом — це велика поміч у нашому господарстві.

  Я і Ласуня вже на вигоні. Господарі, що також привели своїх корівок до череди, статечно запитують мене, чи то я буду сьогодні за пастуха і, почувши ствердну відповідь, розходяться у своїх справах. Дехто з них, побачивши мою повну торбинку, каже, що головне для пастуха — не забути вдома підобідок. Вони жартують, і я розумію це.

  Пасти череду нам випало з дідом Василем, нашим сусідом. У біганині, завертаючи неслухняних корів від поля конюшини та недавно посадженого лісу, не помічаю, як збігає час. Між тим, я ще встигаю ловити коників-цвіркунів: їх, великих і малих, багато-пребагато в різнотрав'ї пасовиська.

Сонце прокотило по високому голубому небі більшу частину шляху до обідньої пори і вже добряче-таки припікає. "А хлопці, мабуть, пішли до ставка купатися", — промайнула в мене зрадлива думка. Мені аж привиділося, як вони біжать, змагаючись, хто першим стрибне в тихе плесо ставка й почне бризкати холодною водою на тих, хто відстав.

Коли корівки напасуються і вже не норовлять поласувати дуже спокусливою для них зеленню конюшинового поля та листочками молоденьких дерев, а лягають відпочити й поремигати, — дід Василь каже, що то вони молоко нажовують, — я іду до діда й пригощаю його грушами. Дід Василь хвалить мої грушки, і трохи помовчавши, каже: "Оце пригадалося мені, як і я був таким, як ти...  прудконогим... А тепер, бач, без тебе я з цією чередою сам і не справився б..."

Дід сумно зітхає, і мені стає дуже шкода його.

Наближається обідня пора. Наша череда повагом прямує додому. Я йду попереду корів, а    дід — позаду. Такий порядок у пастухів. У селі корівки розходяться по своїх дворах, а біля нашого двору нас із Ласунею зустрічає мама.

  Вона запитує діда Василя, чи часто доводилося завертати корів від шкоди, а дід, немовби то й не він журився на пастівні, весело відповідає: "З таким напарником, як оце сьогодні в мене, не важко з будь-якою чередою справитися."

  Від такої похвали я, неначе, аж підростаю.

...Сонячний промінчик перебіг зі щоки на очі, і я, все-таки, прощаюся із рештками сну. Дрова в багатті потріскують, як і  багато-багато років тому. Пустотливий промінчик, втікаючи від тремтливого на вітрі листя абрикоси, побіг кудись геть, а мені цієї миті здається, що з моїх дитячих літ навколо нічого не змінилося.

Це так, і, водночас — ні. Бо не змінилося з тих пір тільки потріскування дров у багатті та пустощі сонячного промінчика...