Оксана Максимишин
с. Голгоче Підгаєцького р-ну Тернопільської обл.,
заступник голови "Служби спілкування між
інвалідами Тернопільщини"
Польові дзвіночки
Низько поклонившись, бабуся тремтливою рукою кладе на холодну плиту букет польових дзвіночків і кінчиком хустки змахує з очей блискучі росинки. А уста шепочуть: "Я прийшла, синку, і твої улюблені квіти принесла".
Зелені ялинки, що півколом обступили гранітну постать солдата з автоматом в руках, наче вторять їй: прий-шла, прий-шла. Теплою хвилею дмухає в лице скорботної солдатської неньки, хоче осушити її сльози вітерець. Бабуся підвела голову і задивилась у безхмарну блакить, по якій пливло сонце. В його лагідних дотиках вже відчувалось тепло літа. А на підніжжі пам'ятника ледь чутно передзвонювали польові дзвіночки.
"Дінь-дзінь-дзінь", — неслось в повітрі і зачаровувало. В уяві несподівано постав той далекий червневий вечір, коли її Іванко, усміхнений і засмаглий, в засмальцьованому комбінезоні повернувся з поля додому і, як завжди, зі словами — "це тобі, мамо", подав їй букет синіх, як небо, дзвіночків, котрі пахли землею, бензином і ще чимось дуже близьким і рідним. На замріяного сина дивилась якось по-особливому тепло і ніжно. А вранці разом із сходом сонця прийшло горе, велике і страшне. Війна… У кривавому вихорі кружляли дні, і було: "…Ваш син у нерівному бою з ворогом"…
…Розглянулась. Кругом неї — люди з печальними обличчями і блискучими цяточками в очах, а перед пам'ятником синіють польові дзвіночки, що в такт вітерцю немов розсипають навкруги своє "дінь-дзінь". І ця журна мелодія, що поєднувала в одному настрої різних людей неслась над світом незгасною пам'яттю і вічною любов'ю до рідної матері і рідної землі.
Калини ягоді червоні
Біля вікна сидить посивіла жінка. Тремтячими руками пожовклі від часу листи — трикутники, і по зораному зморшками обличчю збігають гіркі сльози. Калина часто бачить це. Їй, напевно, теж сумно. Бо бачила вона інше. Давно-давно це було, та пам'ятає.
…Звечора було тихо, лише дерева перешіптувались про щось таємниче і калина під вікном, яку батько посадив в день її народження, замріяно стояла. А вночі, наче зірвавшись з тисячі ланцюгів, злетів у небо вітер, хилив додолу молоді яблуні і вишні в саду, гойдав старими грушами з боку в бік, скрипів воротами. Дівчині було трохи страшно одній в хаті. А невдовзі на спраглу землю впали перші краплі дощу, супроводжувані блискавками і гуркотом грому. Калина гойдалась в такт вітру, купалась в теплій літній зливі. Дівчина вийшла до своєї калини-подруги.
"Здрастуй, люба", — почула знайомий голос. І хвилювання гарячою хвилею обняло всю її. Калина та червона була свідком освідчення в коханні, свідком першого поцілунку. А вдосвіта страшна звістка: війна почалась.
Пішов коханий добровольцем на фронт. Важким каменем лягла на серце туга, тьма. Ішли листи його маленькими трикутниками і світлячками зігрівали душу, кликали до життя. І вона не сиділа: допомагала партизанам. Лиш калину в лісі обминала здалека — червоні ягоди нагадували краплі крові. Було боляче: може, то з його ран капає.
А потім прийшла похоронка. Він не чув переможного салюту, не дочекав до весни сорок п'ятого. Тільки калина ще буйніше розцвіла білим цвітом. Восени кетяги на ній вогнем горіли на сонці.
…Минають літа. А калина розростається. І ягоди-краплини нагадують про кров, пролиту воїнами-визволителями на нашій і на чужій землі.
