Людмила Омельяненко
смт Опішня Полтавської обл.
1955 р.н., інвалід ІІІ групи, освіта середня спеціальна, працювала майстром виробничого навчання в Опішнянській філії Решетилівського ПТУ, завідуючою виробництвом заводу "Керамік", створила власну колекцію опішнянських орнаментів.
Подарунок для сторожа
По дорозі зі школи я зустрівся з мамою. Далі ми пішли разом. Мама несла сумку з хлібом і була чомусь невеселою.
— Важкий день був, — зітхнула вона на моє запитання.
Нас наздогнала мати мого однокласника Юрка, яку викликали в школу через його погану поведінку. Юркова мати невгамовно щось говорила, скаржилась на сина та вчителів. Коли вона зауважила, що багато грошей іде на шкільні обіди, а тут ще придумали справляти день іменинника, я теж згадав, про що мав повідомити свою маму:
— На завтра мені потрібен подарунок.
— Для кого? — у неї аж руки опустилися.
— Для нашого сторожа, — пояснив я, — вчителька сказала: принесіть, хто що може.. .
Юркову маму моє прохання взагалі вивело з рівноваги, настільки вона обурилась. Добре, що хоч додому їй було йти ближче, ніж нам.
— Синок, що ж ти йому понесеш? — скрушно перепитала мама. — Вдома ж нічого підходящого немає, а купувати вже пізно, магазини закриті. Мені стало жаль маму.
— Та заспокойся, мамочко. Не треба йому нічого купувати, він усе прийме із задоволенням. Вчителька казала, що наш сторож і шкурці з ковбаси буде радий. Он Тарас поділився з ним бутербродом, то він такий щасливий був.
— Який же він невихований! І таких у школі тримають? Це ж який приклад він подає дітям!
У цю хвилину у мами сумка випала з рук, і вона з розпачем у голосі спитала:
— Та він що, бомж якийсь чи алкоголік?
— Та ні, він дворняжка. "Піратом" звати.
Спогади про Новий Рік
Тато приніс з лісу ялинку — велику та густу. Вона наповнила кімнату пахощами хвої і свята. Ми з мамою чіпляли на її віти різноманітні прикраси, цукерки і блискучий дощик. Мама брала до рук кожну з іграшок, розглядала її і згадувала:
— Оці іграшки купувала мені твоя бабуся, коли я ще ходила до школи.
— О, дивись яка гарна Дюймовочка, мені її Дід Мороз за віршик подарував.
— Ці іграшки дуже старі, тітки Марії вже давно немає, а вони, бач, і досі цілі, — мама показала жовті кульки з намальованими на них сніжинками. Сніжинки виглядали так, неначе їх зробили з блискучої цукрової пудри. Я навіть тихцем від мами спробував одну з них язиком лизнути, але поверхня її була жорсткою і зовсім несмачною.
Лягати у ліжко цього новорічного вечора мені дуже не хотілось, та мама зуміла мене вмовити, пообіцявши що Дід Мороз принесе мені гарний подарунок.
Прокинувшись вранці, я кинувся під ялинку, але там замість подарунка лежала записка, написана різнокольоровими фломастерами: "Котику, шукай подарунок у тумбочці".
На тумбочці лежала друга записка з намальованим клоуном: "У тумбочку новорічні подарунки не кладуть. Шукай під подушкою".
Подарунка не було ні під моєю, ні під маминою подушками, а от з-під татової, хоч він ще солодко спав, виглядав великий яскравий клаптик паперу, на якому було написано: "Котику, новорічний подарунок треба заробити. Склади рівненько свої зошити і тоді дізнаєшся, де подарунок".
Ох і не люблю я зошити складати, та цього разу я склав їх блискавично і під останнім знайшов ще одну записку: "Молодець, подарунок чекає тебе — про нього ти дізнаєшся, коли знайдеш останню записку, а вона в кишені твоїх спортивних штанів".
Оце так. Я став посеред кімнати і розгублено згадував, де я міг ці штани покласти. Ага, згадав! Так я ж їх розірвав, коли перелазив через паркан. А щоб мама не бачила, заховав їх під своє ліжко.
Порачкував я під ліжко і витяг разом зі штаньми велику записку з намальованою Снігурочкою і Дідом Морозом: "Котику, з Новим роком! А новорічний подарунок лежить під ялинкою. Подивись гарно".
І дійсно, як це я його не помітив відразу! Пакунок з солодощами був прив'язаний до стрічки, а стрічка тяглася до дверей, а за дверима стояв велосипед. Кращого подарунка від Діда Мороза я й чекати не міг!
Розумний заєць
В одному лісі жив заєць. Захотілось йому прогулятися березовим гаєм та подивитись як сон — трава цвіте. Та тільки він цю красу побачив, як помітив лисичку, що до нього підкрадалась.
Вискочив заєць з гаю і чимдуж через поле до іншого лісу помчав, — а з неба на нього коршун налетів. Залишив зайчик у його кігтях по жмені своєї шерсті та й ледь живий заховався у темних хащах.
Довго він там сидів поки, врешті, вирішив повернутись додому. А зайчикова хатка стояла в густих кущах терну. Колючі гілочки ховали дрібних птахів, а на землі між кущами в густій траві жили зайці та їжаки.
Тільки вискочив наш зайчик зі своєї схованки, і в ту ж мить ледь вовкові в пащу не потрапив.
Тікає заєць від вовка, аж через голову перевертається.
І промайнула в його голові одна невдала думка: "Як отак жити усього боячись, то краще побіжу я до річки та й втоплюсь".
Добігає зайчик до річки, а там на березі жаба сидить — на сонечку гріється і комарика в гості чекає. Почула вона, що хтось до річки біжить і вирішила у воді сховатись. А заєць якраз у цю мить на берег вискочив. Як побачив він, що його хтось випередив, то відхекався і враз заспокоївся. А потім вирішив:
— Не буду топитись. Як мені сьогодні погано не було, та ото ж комусь було ще гірше — перший за мене втопивсь.
Так і до цього часу заєць живе, переконаний у тому, що все треба терпіти, бо іншим ще гірше буває.
