Валентина Шарова-Криворучко,
м. Запоріжжя
Інвалід ІІ групи
Зимова елегія
Дні короткі, ночі довгі,
Спить весна
В космічнім домі.
Ніби цвіт, біліє хуга.
На шибках морозу смуга.
В світлій хаті — білі стіни,
Як вогні — барвисті тіні,
Де висить рушник на щастя
І не можна спів украсти.
А на дворі вітер тужить,
Січень брови люто мружить:
Не прийдеш зігрітись — знаю...
Журно, Мавко, вже співаю.
Українській дівчінці
Дівчинко, радісна моднице,
Гарно співала над злаками:
Земле, премудра угоднице,
Родиш, щоб люди не плакали.
Дівчинко, вдумлива звабнице,
Щемно щебечеш роздоллями:
Воле, хвилююча владнице,
Добра будь з нашими долями.
Чую!
Я і в тихій квартирі — як у найгарнішому лузі,
Бо ще чую, як пахне ромашка й роса,
Як веселе прудке пташеня і схвильовані друзі —
Всі цілують очима дзвінкі небеса.
Як хвилюється вічний Дніпро! Намагайся
Дослухатись до вічності древніх джерел,
Де мелодія правди говорить: народе, вертайся
До козацької слави, і волі, й знамен..
І в єдиній родині заживемо брати-українці,
І барвінковим цвітом, як Хортиці гай,
Зацвіте наша мова, засяє у рідній сторінці —
Хай же квітне пробудженням душ і наш край!
Монолог до Скіфа
Сонячний Скіфе, тремкою поляною
Ходиш зі мною, сумною земляною.
Бачиш чорнобильське горечко з ранами,
Журно задумавсь, як я, над оманами
Що ти порадиш мені, як провісниці,
Днини напружені зараз, мов злісниці.
Скільки злом долі людської розтопчеться?
Стогне земля, жити в мирі їй хочеться.
Сонячний Скіфе, вже сон цей кінчається,
Але з тобою душа не прощається.
Сонячний Скіфе, мій друже вартуючий,
Вік цей жахає усіх, не жартуючи.
Мислі в мені, мов пташки сполошилися.
Крила яких на вогні обпалилися.
Хай у краю моїм сонечко світиться,
Дух український ніколи не гнітиться.
Болем чорнобильським, бідою й напастями,
Щоб спів любові звучав і над хащами.
Сонячний Скіфе, тебе я кохатиму,
Ой, не прощайся зі мною, благатиму:
Слухати будем, як ніжну рапсодію,
Скіфської баби вічну мелодію.
