Олеся Василенко,
1992 р. н., смт Іванків Київської обл.
Учениця 8-го класу.
Лауреат обласних та Всеукраїнських конкурсів для людей з обмеженими фізичними можливостями
Біля вічного вогню
Біля вічного вогню
Не зів'януть квіти,
Біля вічного вогню
Затихають діти,
Біля вічного вогню
Плачуть ветерани,
Біля вічного вогню
Ниють давні рани,
Біля вічного вогню
Засмутилась мати,
Вилива журу свою:
Де ради шукати?
Біля вічного вогню
Не зів'януть квіти:
Доки матері живуть —
Пам'ять буде жити.
Струни душі
У кожного в душі своя струна,
По-різному у всіх звучить вона,
Не кожен звук її почуть зуміє,
Хоча про це усяк з нас мріє.
Та вірю я, прийде пора
І забринить душі струна,
І розіллється срібним звуком,
Торкнеться серця м'яким стуком,
І ось вже тягнеться рука
До пензлика, до молотка,
До чого мозок підштовхнув,
На творчість душу надихнув.
Моя струна в віршах дзвенить,
І думка ловить кожну мить,
Щоб на папері записати,
Що довелося споглядати,
Що зачепило за живе,
Що вже не дінеться ніде,
Бо я почула срібний звук —
Струни тієї перегук,
Який вдалось мені вловити,
І мрію давнішню здійснити.
Пожежникам
Символ вогню із погруддям Віті
Стоїть у парку в зеленому вітті.
Це наш земляк, учень нашої школи.
Не прийде сюди він більше ніколи.
Далеко від дому його могила,
Страшна пожежа Вітю спалила,
На могилу героя лягають квіти,
Звисають над нею зелені віти...
Коли ж у Чорнобилі все палало,
Від лиха пожежники нас рятували,
Про себе ніхто з них тоді не думав,
Не знали вони, що вогонь задумав.
Боролися з ним, щоб не сталося лиха,
А воно йшло до нас тихо-тихо.
На сполох дзвони тоді не дзвонили,
Хлопці на річці рибу ловили.
Сади буяли весняним цвітом,
Як шестеро їх, і з ними Віктор,
Не дали реактору спалахнути,
Хіба ж можна таке забути?
Всі ми вдячні пожежникам в касках,
Що оповиті димом, неначе в масках,
Йшли і йдуть життя рятувати,
Вони не навчені вибирати:
До кого йти і що гасити,
Ідуть у вогонь не подвиг чинити,
А від біди людей боронити.
Біда прийшла з вогнем і горем
Хіба Чорнобиль може хто забути?
Хіба зітреться по померлих смута?
Хіба ж забуде мати сина,
Хоча він був у неї не єдиний?
Найменшеньким Валерій ріс,
Та страшні муки переніс,
Зостався там у пеклі тім,
А вчора ж був іще живим,
Свою матусю цілував,
Як на роботу поспішав.
Хіба ж піднімуться повалені хати?
Не одомашняться здичавілі коти,
І соловей у гаї не засвище,
І Прип'яті завмерле городище
Не дасть забути ті весняні дні,
Як яблуні в садах цвіли.
Хотілося кохать, не ждать біди,
Вона ж прийшла з вогнем і горем,
Що розлилося цілим морем.
Тепер кордон — колючий дріт,
То згадок і думок політ,
Що в душах, в пам'яті живуть,
Забуть Чорнобиль не дають.
Вічність пам'ять збереже
Хвалити Бога, я не бачила війни,
Бабуся й досі бачить уві сні
Ті дні, коли дитиною була,
А від гармат і бомб земля гула.
Та час той вже в історію ввійшов,
З війни тієї прадід не прийшов,
Він від фашиста край свій боронив,
Щоб ми жили тепер, він все зробив.
І знаю ще й про іншу я війну —
Афганістан, — лиху годину ту,
Що молодих забрала так багато,
Що не дала тим хлопцям покохати,
Яких дівчата ждали, й рідна мати
Хустинки від очей не відривала,
Печаль свою од всіх ховала...
Життя ж — це вічність... Вічність збереже
Все, що мине, і що історія уже...
