Ніна Ткаченко
м. Миргород Полтавської обл.
1937 р. н. , інвалід 1-ої групи.
Закінчила Харківський державний бібліотечний інститут. 25 років віддала бібліотечній роботі. Вишиває, в'яже на спицях та гачком, шиє, пише вірші, збирає частівки, прислів'я та приказки.
Щастя
Боротись, боротись, творить, не зникати,
Бо є що, бо є що всім людям сказати.
Скажу- заспіваю, що літо красиве,
Що ранки і трави — все в росах, аж сиве.
А небо, а хмари — така благодать.
Ну, як не співати, ну як не сказать,
Що небо це мирне, що птахи щебечуть,
Що видно з-за хати ще й гніздо лелече.
Це щастя, цю радість, що душу чарують,
Від щирого серця вам, люди, дарую!
Нитка до нитки - узор вишиваю.
В нього я серце і душу вкладаю.
Чорного мало беру для шиття —
Краще хай світлим буяє життя.
Ось Галя з коромислом воду несе,
За нею Іванко коханий іде.
А навколо квіти і птахи снують,
На щастя, на радість зозулі кують.
Ген он лелека звив собі хатку.
Дітки лепечуть, ждуть маму й татка.
А тут ось троянди сплелись у вінок,
Зелений барвінок пустивсь у танок…
Є тут і коник, і півник співа…
І лебедів пара й Шевченка слова.
Нитку до нитки - узор вишиваю,
В нього я серце і душу вкладаю.
Мрія
В дитинстві я у вись злетіть хотіла,
Полинуть в небі, в голубій імлі.
Та злая доля надломила крила
Й лишила з болем жити на землі.
Тоді крізь біль пішла я до людей,
Несла з теплом душі і книги-мрії.
І кожна книга — наче корабель
Шукала шляху у серця людськії.
Ось так і промайнули вже літа
І хоч в житті впізнала лиха фунт,
Я сіяла зерно у добрий грунт
І воно мені сторицею верта.
Як важко руйнувать самотності загати,
З вікна вдивлятись в голубу блакить.
О, якби мені видумати свято,
Щоб веселіше, радісніше жить.
І я взяла перо у руки,
Накидала прості рядочки слів.
Вони — рятунок від душевної розпуки,
Й болю, що в серці глибоко осів.
І вже здається, я не одинока,
Що посестра прийшла до мене в гості.
Весела, вірна, кароока
Переступа поріг в мою самотність.
