Надія ДАНЧЕНКО
с. Червоний Ранок
Кролевецького району Сумської області
інвалід І групи,
викладає музику в школі, керівник народного вокального ансамблю "Зорі", відмінник освіти України
Зима
Гуси летіли над нашим подвір'ям,
Літо несли у далекі краї.
І падало пір'я, падалои пір'я,
Снігом вкриваючи коси мої.
Гуси зникали в вечірнім тумані,
Що огортав заворожений світ.
Довго кружляли пір'їнки останні,
І сумно тулились до мокрих воріт.
Тану і я, ніби дрібна пилинка,
В цій безпросвітній, застиглій імлі...
Падають з неба байдужі сніжинки
І замітають мій слід на землі.
Порожньо, тихо, не чути ні звуку.
Тільки оглухла сліпа німота.
Вже простягає скоцюрблені руки
І безсоромно у двір загляда.
Болісно стиснулось серце від жаху.
В крику ворушаться губи німі.
Я тріпочу, мов знесилена птаха,
Марно шукаючи сховок в пітьмі.
Хижа пустеля, безмовна й холодна,
Важко за плечі мене обійма.
Тоне мій дім в ненаситній безодні
Ще одна мить — і лишаюсь сама.
Привидом сірим стою на порозі
І завмираю в химерному сні...
Сива зима по замерзлій дорозі
Їде на стомленім білім коні...
Малою я любила дивитися на зорі,
На дивні створіння в моєму вікні,
На їх вії сріблясті, тремтливі й прозорі,
Що з небес так привітно мигали мені.
Я до них простягала свої рученята,
Притулялась до шибки спітнілим чолом...
А навкруг зацвітали любисток та м'ята,
І замислений місяць котивсь над селом.
Десь далеко світились у темряві ночі
Дві малесенькі цятки примарних вогнів,
Ніби звіра якогось засмучені очі,
Котрий плакав, сховавшись в саду серед пнів.
Може, в нього немає ні мами, ні татка,
Ні бабусі, ні друзів, ні хатки в ліску,
Ні блакитної в смужку нової лопатки,
Щоб копати криничку в сирому піску...
Щось таємне й безмовне чаїться у полі,
Білогрудим туманом по схилу вита,
Ніби крихітний ангел у вишитій льолі
Розсипає перлини на стиглі жита...
Біля плоту дрімота присіла спочити
І, діставши з торбини найтонший гачок,
Виплітає на стежці мереживні квіти,
Дивовижних ведмедів, зайців і качок...
А за хвірткою ясен, густий, кучерявий,
Розпростершись над тином, тихенько зітха,
Колисаночку ніжну шепоче ласкаво
І на стомлених вітах пташат колиха...
І здавалось чомусь, що той красень чубатий
Вже ось-ось доторкнеться злегенька до скла,
І точнісінько так, як, бувало, мій тато,
Зараз лагідно скаже: "Добраніч, мала..."
Мої вії злипались і я засинала,
Поринаючи в теплу, м'яку глибочінь,
А матусині руки мене підіймали
І несли понад морем казкових видінь.
Місяць хлюпав промінням на стелю й долівку,
Примостившись на чорний сусідський димар,
Цілував мою сонну біляву голівку,
Повновидо всміхався і танув між хмар.
Зачарована нічка схилялася низько,
Розливаючи темінь в заквітчаний двір...
І на срібних вервечках гойдалась колиска
У бентежному сяйві замріяних зір.
Як хочеться в дитинство повернути,
В той чистий світлий ранок на селі,
Бігти під грушу, щоб на мить заснути
Й крізь сон почути, як гудуть джмелі,
Як десь далеко дзвонять срібні дзвони,
Як зяблик щось насвистує в гіллі,
Прокинутись й побачити, як тоне
Поважний грак в паруючій ріллі,
Як стелються кульбабки біля тину
Й до неба тягнуть личка осяйні,
А сонце пестить землю, мов дитину,
Й пускає в очі зайчики мені...
Як хочеться вдихнути на осонні
Духмяний запах розімлілих трав,
Де квітами метелики червоні
Розсипались, стомившись від забав.
Як хочеться почути голос мами,
Що кличе й досі в хату крізь роки,
Побігти й притулитися вустами
До ніжної і доброї руки,
А потім знов під грушею лежати,
Дивитись довго, як згасає день,
І слухати, як в річці жабенята
Закумкали на дощ своїх пісень...
Повіє прохолодою на плечі,
Проляжуть сині тіні над кутком
І разом з чередою прийде вечір,
А двір запахне теплим молоком...
Нахиляться квітучі пишні віти,
Торкнуться розпашілої щоки
Й підхопить на крило травневий вітер
Пахучі сніжно-білі пелюстки.
