Дмитро КОМЛЄВ,
м. Краматорськ,
ветеран Великої Вітчизняної війни, підполковник у відставці
Пам'яті
Героїв Радянського Союзу
Микити Гомоненка та
Івана Вдовенка
На Дніпрі
Розлоге село тихо небом прозорим накрите,
А вітер ганяє стеблинки обабіч дороги.
Згадав за штурвалом дитинство і юність Микита,
І радість осяяла душу, а серце — тривоги.
Внизу, під крилом простилається поле безкрає
І щось невідоме пливе, пропливає, як диво.
В селі, на Ізюмині, кожну стеблинку він знає,
А тут, за Дніпром, все палає, охоплене димом.
Цю землю плюндрують жорстокі, непрохані гості,
Везуть чорноземи в чужу і далеку країну.
І кров закипає при скреготі криці — від злості.
З густого туману вдивляються в небо руїни.
Являють, мов сон, вечори й лейтенантські погони.
Свистять під крилом, туманять у вогні виднокруги.
Летять у повітря ворожі склади й ешелони —
Сувора відплата за смерть, за руїни й наругу.
З'являється ціль — у яру за низькими буграми:
Склади, камуфляжними сітками сховані зверху,
І військо фашистське, шиковане поряд рядами.
Ось зараз й покажемо силу свою, тобі, вермахт.
— Давай, розраховуй, — промовив Вдовенко Микиті.
І штурман миттєво вже курс, куди треба, направив.
Здригнулась земля. Потемніло під сонцем в блакиті.
Знялися у небо і чорні й криваві заграви.
Крутий розворот. Б'ють запекло зенітки рядами
Та п'ять батарей вже мовчать, як стовпи огорожі.
Хитнувся літак, запалав від снарядів вогнями…
Внизу, де понтон на Дніпрі,
сунуть танки ворожі.
Сигнал у ефір:
"Йдем в атаку, у бій наш останній!"
Зревіли мотори. Шугнули орлом в переправу.
Здійнявся Дніпро, поглинув усе і затих первозданно…
Довічна їм пам’ять. Безсмертя, і шана, і слава!
Шлях на Берлін
1
Земля стогнала і гриміла
На всіх фронтах із краю в край.
Вода від вибухів кипіла,
Як брали Тису і Дунай.
Могутні сили в Будапешті
Стягли фашисти з інших місць,
Щоб зупинити тут нарешті
Стрімливий хід радянських військ.
Оборонялися шалено.
Що дім — фортеця до верхів.
Безжальна смерть пекла щоденно
З дверей, із вікон, із дахів.
— Вперед! На штурм! — звучить команда
І стелиться кривавий путь,
Де небо гріє канонада,
А танки з скреготами б'ють.
Піхота йде, гудуть гармати.
Смертельні точаться бої.
Не знає, десь, солдата мати,
Як часто падають свої.
Та ось, мов птиці, переможно,
Летять сталеві журавлі,
І виють бомби безупинно,
І все палає на землі.
Гудуть, ревуть, штурмують ІЛи.
— Ай, Schwartzen Tod1? — у німців ґвалт,
Та від еРеСів все горіло,
Ворожі "Тигри", "Фердінанд".
У Пешті ворога розбили,
Останні — в Буду, в лісопарк,
З них поле зоране зробили —
Це вже остання із атак.
Чимало витратили сили,
Низький всім воїнам уклін.
Гніздо фашистське розтрощили
І шлях простягся на Берлін.
2
Та, незважаючи на втому,
Ми за наземними — слідом,
Знялись з цього аеродрому
На фронтовий аеродром.
…Блакитне озеро в узліссі,
Рогіз, латаття, очерет.
Гніздяться ластівки у стрісі,
Дідусь-рибалка тут живе.
А поруч дівчина стояла:
Там, де прив'язані човни,
Чудову пісню заспівала,
Немов і не було війни.
При німцях ще, у темну пору,
Біля зарослих берегів,
Знайшла бійця, взяла до двору,
Щоб врятувать від ворогів.
Солдат, поранений у ноги,
В траві лежав, а не сидів,
Та як побачив допомогу,
Злякавсь, а потім і зрадів.
Перев'язала його вміло
І положила на матрац,
А щоб не так йому боліло,
Співала про фегір акац.
Ми підійшли. Напевно, знає,
Що повела нас напростець,
Де у низенькому сараї
Лежав поранений боєць.
Взяли його ми до шпиталю
Після безсонних днів, ночей.
— Ім'я? Частина? — запитали —
А він не зводить з дівчини очей:
— Безмежно вдячний Жужі славній,
Мені життя спасла вона.
Її узяв би й до Полтави,
Але тепер іде війна.
Їй тиснув руку міцно, грубо,
Коли до нього підійшла,
Поцілувалися у губи,
Сказала: "Сервус! — і пішла.
Взяла весло, у човен сіла,
І пісня знову полилась:
— Фегір акац. Удь фая сіве,
Що довго чарувала нас.
День згас. Гарматне гуркотіння
Все ще доносилось сюди.
Зірок яскраве миготіння
Світилось з небі і з води.
Владнали справи побутові
І вже на цій передовій
Усі були напоготові,
Щоб завтра вилетіти в бій.
Відцвітає вишня
Вже відцвітає вишня біля хати
І поле вкотре просить борони.
Чи не стомилася мене чекати
До рідної своєї сторони?
У тім краю дитинство колисалось,
Дзвеніли юність й радісні пісні.
Ми там зросли, навіки покохались,
Палали щастям золотаві дні.
Та грім ударив бойову тривогу,
Затихли у дібровах солов'ї,
Та я зберіг, проніс усю дорогу
Даровані дві хусточки твої.
Що в пеклі , був у таборах нестерпних,
Де дріт колючий, смерть без каяття.
Втрачав усе, в тяжких боях запеклих,
Здоров'я, кров, здавалось, і життя.
Та смерть здолав. А довелося жити
В чужім краю без радості й похвал.
І буду вічно так тебе любити,
Як ще ніхто так щиро не кохав.
Там тихі літні українські ночі,
Ранкові зорі, росяна весна.
Горять зірки — твої блакитні очі
І ти, як пісня, рідна, чарівна.
