Євгенія КОТОВА,
1992 р.н., інвалід по зору, с. Чапаєвка Диканського р-ну Полтавської обл. Член клубу ”Паросток" Диканського терцентру
Мы — сильнее и добрее
Однажды, год тому назад
В саду я с братиком гуляла.
Была я рада, брат был рад,
Что жизнь бурлила и сияла.
Мы на качелях с ним качались,
Играли в прятки, в чехарду.
Мы громко, весело смеялись,
Но я смеялась на беду.
Там, рядом с нами были дети,
Я б ни за что и никогда.
Не думала, что есть на свете
Жестокость, злющая вражда.
Я знаю, что совсем здоровой
Мне никогда уже не быть.
Причина эта стала ссорой,
Мальчишка стал меня дразнить.
Сказал он мне, что я слепая,
Что все во мне наоборот,
Что я в саду одна такая,
А брат ответил, что он лжет.
Я драться им не разрешила,
Забрав братишку, убежала в дом.
Придя домой, я маме нагрубила, Наплакавшись,
уснула сладким сном.
Наутро мама мне сказала:
"Дочурка, выслушай меня,
На свете злых людей немало,
Но добрых больше, знаю я".
И я, подумавши, ребята, Случайно поняла одно.
Ведь я ни в чем не виновата,
Со мною будьте заодно.
Пускай нас злые обижают,
А добрые — жалеют нас.
Но пусть все люди осознают:
"Мы вовсе не последний "класс".
Друзья мои, не огорчайтесь,
Болезни наши — не порок.
Почаще лучше улыбайтесь,
И мой пример для всех урок.
Мальчишку я давно простила,
Пусть будет вечно он здоров.
И если мама нас родила,
То мы имеем Жизнь и Кров.
Пускай мы с вами — инвалиды,
И пусть нам больно иногда.
Но мы такие индивиды,
Каких не сыщешь никогда.
Мы с вами боль преодолеем,
Лишь потому, что мы сильней.
Мы терпим, можем и умеем,
И души наши всех добрей.
Любите Жизнь и Мам любите,
Не плачьте в жизни никогда.
С надеждою на мир смотрите,
И пусть нас Бог хранит всегда.
Микола ДЕРЕВ'ЯНКО
1949 р. н., інвалід II групи,
смт Диканька Полтавської обл.
Диканське диво
Пісні з веселкою
мереживо сплело,
В багряній світлості
рум'яні ранки.
А роздоріжжя з обрію спливло,
І долею зійшлось
в красі Диканьки.
Життя осіло, зморене моє,
В краю чудовім,
з поголосом слави,
Де слово гостре залишив своє,
І люд майстерний
Гоголь наш прославив.
В зірковім сяйві величин земних
Ми не здіймались
злетом журавлиним.
Лиш вітерець
в округах світових —
Духовним різноцвітом
з Диканщини
Безбожна смута
злодійських років:
Відлунням досі постріли
в духовність.
Той розтин душ,
у безвістність віків,
Коли зникали храми
і набожність.
Як із туману грішних лихоліть.
Безцінним даром предками
спасенні:
Церквам диканським
довго височіть,
І вдячним людям душі гріть
блаженні.
Диканькою сердечно милувавсь.
Вродливістю дівочою чарує.
Мистецтву кольорів
я дивувавсь,
Художність пензля творчість нам дарує.
Понад ставками людно,
зелен-рай,
Святковий настрій,
з танцями й піснями.
По вінця сповнює бузковий гай,
Духмяний цвіт —
весняними дарами.
Гостинність наша здавна не згаса,
Усіх в Диканьку раді запросити.
Затишність парків
звабить вас краса,
Приємно в літній злагоді спочити.
В хоральній строгості
каштанів лист,
Пірамідальне цвіття пишно зріє.
Духмяність гармонійна
в благовіст.
Весняний настрій
в просторі злипніє.
Дуби столітні тайни стережуть,
Як охоронці мудрі, з сивиною,
З подій тих, древніх,
пам'ять бережуть,
Могутні крони шепчуть дивиною.
З віків прадідних оживе життя,
Почуєм і побачимо незриме:
Людський погомін,
стукіт копиття
В музеї все це бережно храниме.
Привітно вас зустріне ця краса,
Теплом любові, ласкою долине…
Диканське диво, аж під небеса,
Уздрілих вже ніколи не покине.
ЩастЯ
Біди нема? Оце вже й щастя!
Суттєвість вродою радій.
Округом обійшли напасті,
Привітний в душу сонцегрій.
Де друзі — там повага править,
Любов'ю скріплена сім'я.
І настрій ваш аж коровайнить,
Щасливе і твоє ім'я.
Дитину треба мови вчити,
Дорослі мріють — як мовчать...
Бо те, що раз уже сказав ти,
Ніяким путом не піймать.
Не ображай, не треба лиха,
Без сварки тихо — хай бо спить:
Лиш вітерець війнеться стиха —
Дивись і буря вже летить.
Добротне тісто треба мати,
Спекти щоб пишний коровай.
Щоб журавля свого спіймати —
Здоровий дух і тіло май.
А зловиш — будеш і літати,
Та з ким літаєш — того й бійсь:
Бо стане вище підіймати,
Впадеш безкрилий —
не розвійсь.
Журавлика не кожний зловить.
Свою синичку відшукай.
Твої літа ніхто не змовить,
Час дорогий не зволікай.
Цінуй життя, доки не пізно,
Не звійте роки на пусте.
Бо долі "шиються" всім різно,
Буття земне робіть святе.
Олексій КУЦЕНКО
1943 р. н., інвалід II групи, смт Диканька Полтавської обл.
Як я вчився парубкувати
Гумореска
Що не кажіть, а раніше люди кращими були. Взяти хоч би й мене. Семирічку закінчував, вже й вуса над верхньою губою посіялися, а я й поняття не мав, як до дівчини підступитися, що їй говорити, щоб привернути до себе увагу.
Зараз простіше. Дитина ще й до школи не ходить, не знає, де ліва, а де права рука, а вже знає, що й до чого, добре розуміється на сексі й еротиці.
Так отож я й пригадую, коли стукнуло мені сімнадцять, впала мені в око сусідська дівчина. Звали її Талею.
Що ж їй, думаю, казати, про що розмовляти, як удвох залишимося. Ага, є вихід. До Захарової Оксани вже п'ятий рік ходить пристаркуватий хлопець Панас Супоня. Літньої пори вони часто сидять за двором, на лавочці.
Отож заховався я одного разу за дощаним тином і жду. Невдовзі прийшов Панас, дістав з кишені насіння і почав смачно лущити. Ось і Оксана вийшла, сіла біля нього. Мовчання тривало так довго, що якби не хрускіт соняшникового насіння, можна подумати, що заснули мої закохані. Раптом Панас як схопиться, а потім геп на коліна і при місячному сяйві почав щось шукати в негустому спориші.
— Що там у тебе, Панасику? — ніжно заворкотала Оксана.
— Та зернятко впустив, ніяк не знайду, хай йому абищо.
Того вечора я так і не дізнався, що повинен говорити на побаченні хлопець своїй дівчині. Увесь вечір промовчали закохані.
На другий день, як тільки смеркло, я причаївся за хвірткою Василя Гаркавого, бо все село знало, що його дочка Наталя зустрічається з трактористом Пилипом Скоромним. Ці довго не мовчали.
— Так про що я вчора розказував тобі, Наталочко? — запитав Пилип.
— Про коробку передач трактора ДТ-14, — обізвалася Наталя.
— А сьогодні я розповім тобі про двигун внутрішнього згорання, — з оптимістичною ноткою в голосі повідомив Пилип. Говорив він з таким захопленням, ніби читав поезію Блока. Закінчив десь за північ, коли прокукурікали перші півні.
Завершилися ж їхні побачення тим, що Наталка екстерном здала екзамен в СПТУ, одержала посвідчення трактористки і вийшла заміж за бригадира тракторної бригади з сусіднього села. А Пилипа на нашій слободі почали величати Двигунцем. І назавжди до нього прилипло те прізвисько.
Третьою парою були Євгенія Мальована і Йосип Роздобудько, якого, за словами односельців, де тільки й не носило. Цей, думаю, багато світа побачив і, напевне, знає, про що з дівчатами говорити і що з ними робити.
Зустрічалися Євгенія і Йосип під височеньким стіжком сіна, що стояв за двором між двома тополями.
Зліз я на той стіжок і аж дух забило. Високо, аж п'ятки шпигає. Як тільки з-за хмари виглянув повен місяць, до сіна наблизилась закохана пара.
— Ти мене любиш, Йосипе? — запитала Євгенія.
— Люблю, — мовив Роздобудько. — Так ще не любив ніхто як я...
— Оце, думаю, інша справа. Хоч на одних натрапив, що про кохання говорять.
— Восени одружимося, ягідко, — донісся голос парубка.
— І буде у нас трійко діток — два синочки і донечка, — щасливо засміялася Євгенія.
Внизу щось плямкнуло і все навкруги стихло.
— Цілуються, — подумав я і під шелест тополиного листя присунувся на край скирти.
— Не треба, благаю тебе, — почув я шепіт дівчини. І знову щось умокнуло. А потім шу-шу-шу-шу... Сам лише шепіт, слів не розбереш, хоч плач. Я ще підсунувся на край скирти і несподівано поїхав вниз. До землі не долетів, а осідлав плечі і шию парубка, та з такою силою, що той аж бекнув.
Боже праведний, що тут зчинилося. Йосип, немов молодий олень, схопився на ноги і з словами "чортяка, чортяка!" вихором поніс мене на вулицю. Скинув "вантаж" з плечей аж за селом, і ніхто після того не бачив його у нашій Діброві. Кажуть, що завербувався і на Далекий Схід поїхав.
А Євгенія через рік стала моєю дружиною.
Оце і зараз я пишу гумореску, а вона схилилася наді мною і ніжно гладить мою облізлу голову. По хаті бігають онуки і навперебій просять мене розповісти, як були ми з бабою молодими.
